Нарешті ! Нарешті Мальдіви. Мальовничій острів, на якому я не вимушено стояв тримаючи у першій руці чекову книжку, а у останній кредитну картку MasterCard Gold, називався саме так – Мальдіви. По жіночому ніжно і гармонійно. Я тут як свій, мене вже впізнають, пригощають ланчем та випивкою. Благають моєї компетентної допомоги у виборі першої яхти, рахують за честь позвати мене на по хрещення першої дитини. Невже про це я так довго мріяв ? Невже я цього досяг? Осяяним почуттям вагомості та благодаті, я прогулювався чистим як пересіяним для мене пляжем, не зважаючи на шум прибою. Рай на землі все ж таки існує…

Звичну доболі обстановку перериває тільки знайомий жіночий голос, тихо прокрадавшись у цей свій:

•  М.«Женя ! Давай вставай, уже сємь тріцать. Рабату праспіш.», мама, подумав я, і був абсолютно 100% правий. Чорт . Знову усе спочатку.
  
•  Я «Да встаю , встаю…»
  
•  М. «Всьо. Я пашла, а тебе желаю удачного дня. Не усні в ванной как прошлий раз. Па-па»
  

Ранок був сонячним , тихим і в цілому мене задовольняв. Це вже не віщало нічого хорошого і доброго…До банальності прості вранішні дії полусонного вихухля виконувались автоматично по вже роками відточеному алгоритму. Система була не ідеальною. Порою збоїла. Міг себе підловити на толчку з бутербротером та чаєм; в носках на півдорозі на роботу, або прийшовши на роботу виявити у сумці свого домашнього кота, лагідно вилизуючього собі лапку. Цього разу усе пройшло гладко і без сучків. Цей факт насторожив мене ще більше. Сам того не підозрюючи , я тихенько, крадькома накручував собі якесь нетрадиційне лихо, чи то проблему.
       Шлях від дому до роботи тихим кроком займає ~ 7 хв. Дорога терниста і умовно ділиться на три рівні: пустир, гаражний комплекс та фінішна пряма. По усій дистанції можна бачити ціль експедиції – будівлю банку, що неначе четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС вирізнялась поміж інших однотипних, квадратних архітектур. Правила дуже прості. Подолаєш один рівень – автоматично переходиш на інший, + додається досвід та артефакти у вигляді стрельнутої цигарки. Без особливих зусиль подолавши перший левел я дістався до гаражного комплексу, що розкинувся на ланах само захопленій землі. Тихо, дуже тихо. Не наче у пустелі, ще «перекотиполя» не вистачає з вітром. Раптово дорогу переходить гарний чорний кіт. За ним ще один. «Дежавю» , подумав я. І у цю ж секунду, не у слідуйчу, а саме у цю щось кардинально змінилося, із-за рогу доносились два прокурені голоси сантехнічної закалки:

• а) «…закрий вже свій хлібальнік, а то вперіщщю зара рубанком!!»
  
• б) «А ти те зі-мною так не говори , я тут тобі скіко двушок понадавав до Нюри бігати!? Га?! І рота мені не закривай! Чокушки то пив мої , то не пізди. Двушки брав, а зара ригача свого відкриває… Дай випити вже! Немагу тут стояти до ночі впрошувати як дівку дати…»
  

Іду спокійно, походкою втомленого коня. Ну і переді мною повстає «картина писана маслом». 08:23 ранку, а двоє забитих рагульних бухаря самогон ділять. Морди знайомі до крику, де ж я бачив то…А . Все, бррр. Згадав, ці істоти працюють у ЖЕКу поряд з банком. Я їх постійно спостерігаю, сам того не усвідомлюючи. То з пивом, то з клучем на 25, але найбільш професійно у них виходило вимальовувати фігури вищого пілотажу цигарчиною в зубах…

•   а) «Ну то шо, шо я брав?! Давав то я і брав. Ай, та на вже жри тую оковиту! Налляю , може від’їбешся…»

До панства ще метрів з п’ятнадцять, але я вже чітко відчуваю знайомий запах дитинства – бурячанку яка ллється у пластиковий 200 гр. стаканчик бережно розташований у тремтячій руці…

•  б) «Шо то ти налляв?!! Лляй ще, а не як ляху! Дітям будеш горівку жаліти, а мені щоб так до серця достало! Лляй кажу ще!»
• а) «Ти ти заїбав…»